Як здійснювався злочин геноциду кримськотатарського народу 18 травня 1944 року радянським тоталітарним режимом
Депортація кримськотатарського народу — переважно дітей, жінок, літніх людей — радянським тоталітарним режимом була кульмінацією російської колоніальної політики, направленої на детатаризацію Криму. Під час бойових дій, поки чоловіки були на фронті, радянська влада підступно вигнала дітей, жінок та літніх людей з власних домівок та відправила їх у вигнання — шлях, який для багатьох став останнім.
Постанова Державного Комітету Оборони від 11 травня 1944 року, підписана особисто Сталіним, завершила процес примусового витіснення корінного народу з власної землі, який розпочався одразу після анексії Криму Російською імперією у 1783 році.
Згідно з Постановою, депортація мала бути завершена до 1 червня 1944 року, проте радянський репресивний апарат було вкотре використано для “перевиконання плану”. Радянський режим здійснював депортацію, використовуючи значну кількість репресивних органів — із залученням 23 тисяч солдатів та офіцерів НКВС, 9 тисяч оперативників НКВС і Народного комісаріату державної безпеки, 100 легкових, 250 вантажних автомобілів, 67 ешелонів. Вже о 8 годині ранку 18 травня 90 тисяч кримських татар було завантажено у 25 ешелонів, які складались з товарних вагонів. 48 400 кримських татар у 17 ешелонах вже були депортовані до Узбекистану. 19 травня було депортовано в товарних вагонах ще 165 515 кримських татар. Зрештою, такі темпи дозволили катам вже 20 травня відзвітуватися у Москву про “очищення” Криму від кримських татар.
На світанку 18 травня, а в деяких населених пунктах напередодні, 17 травня, було розпочато депортацію кримських татар. Залучений особовий склад відзначився жорстокістю: операція відбувалася із застосуванням насильства. У більшості випадків кримським татарам не пояснювали, що відбувається, куди саме їх везуть, а на збори давали не більше 15 хвилин. Таким чином, кримські татари покинули власні домівки не готовими до довгої та виснажливої дороги, не кажучи вже про облаштування на чужині.4
Тривалість вбивчого шляху депортованих до місць спецпоселень у товарних вагонах тривала в середньому 2-3 тижні. Дорогою, у тісних вагонах, без їжі, води та медичної допомоги, від голоду та хвороб загинуло 7000-7900 кримських татар.
Кримських татар, солдатів та офіцерів радянської армії після закінчення Другої світової війни відправляли у місця депортації або трудові табори, у цілому — це майже 9 тис. кримськотатарських солдатів та офіцерів. Варто згадати, що під час Другої світової війни 21 кримський татарин був представлений до нагороди “Герой Радянського Союзу”, деякі — неодноразово. Так, наприклад, звання “Двічі Герой Радянського Союзу” вшанувався кримський татарин, видатний пілот Амет-Хан султан (серпень 1943, червень 1945). 5 кримських татар одержали звання “Герой Радянського Союзу”.
Таким чином, всього було депортовано 47885 сімей (193865, в т.ч. 92553 дітей до 16 років). Як зазначалося в документі НКВС, “з них зайнято на роботах: чоловіків – 26092, жінок – 50481, дітей – 14614, всього – 91187”.
До цього числа не увійшли майже 6 тис. ув’язнених кримських татар до ГУЛАГу безпосередньо під час депортації.
Попри те, що кінцевим пунктом призначення згідно із Постановою ДКО був Узбекистан, ешелони із депортованими було відправлено також до спецпоселень в РРФСР та на Уралі:
▷ Узбецька РСР – 36979 сімей (151136 осіб, в т.ч. 73506 дітей до 16 років)
▷ Марійська АРСР – 2115 сімей (8597 осіб, в т.ч. 4137 дітей до 16 років)
▷ Горьківська область – 1204 сімей (5095 осіб, в т.ч. 2506 дітей до 16 років)
▷ Івановська область – 596 сімей (2800 осіб, в т.ч. 1540 дітей до 16 років)
▷ Молотовська область – 2443 сімей (10555 осіб, в т.ч. 5484 дітей до 16 років)
▷ Ярославська область – 300 сімей (1059 осіб, в т.ч. 445 дітей до 16 років)
▷ Свердловська область – 1005 сімей (3594 осіб, в т.ч. 1501 дітей до 16 років)
▷ Кемеровська область – 2147 сімей (6743 осіб, в т.ч. 1949 дітей до 16 років)
▷ Казахська РСР (Гур’ївська область) – 1096 сімей (4286 осіб, в т.ч. 1483 дітей до 16 років).
Директиви НКВС СРСР №1/21826 від 16 листопада 1944 року і №1/1559 від 12 серпня 1945 року категорично забороняли “направляти демобілізованих з Червоної Армії кримських татар, кримських болгар, греків, вірмен – на територію колишньої Кримської АРСР”. Свої сім’ї захисники Батьківщини знаходили вже в місцях спецпоселень. Загальна кількість позбавлених Батьківщини кримських татар, включно з остарбайтерами та демобілізованими після війни з лав Червоної армії чоловіками, становила 207 111 кримських татар.
Депортованих представників корінного народу наділили статусом “спецпереселенців”. Це передбачало постійний нагляд репресивних радянських структур, реєстрацію в комендатурах, примусову фізичну працю на виснажливій роботі. Праця була важка, особливо для змарнілих від голоду і хвороб спецпереселенців. Їхні діти не могли відвідувати школу через відсутність взуття та одягу. За даними Відділу спецпоселень НКВС Узбецької РСР, за шість місяців 1944 року, тобто з моменту прибуття в УзССР і до кінця року, померло 16052 чол. (10,6%), а за 1945 рік – 13183 (9,8%). Таким чином, в перші півтора року померло близько 30 тисяч кримських татар.
За даними НКВС Узбецької РСР, упродовж першого півріччя депортації від хвороб та нелюдських умов перебування померло 16 052 кримських татар (10,6%), у 1945 році — 13 183 (9,8%). Тільки в Узбекистані померло майже 30 000 кримських татар за перші півтора року депортації. У деяких регіонах Узбекистану смертність серед виселених становила понад 60-70%. Згідно з орієнтовними підрахунками Національного руху кримськотатарського народу, кількість загиблих у вигнанні є значно вищою.
У 1948 році режим проживання у спецпоселеннях став ще більше репресивним. Зокрема, арештом на 5 діб карався виїзд зі спецпоселень, а повторне порушення “режиму перебування” вважалося “втечею з місця заслання”, що призводило до позбавлення волі терміном на 20 років.
Геноцид також унаочнювався діями радянського режиму зі стирання памʼяті щодо кримських татар з історії Кримського півострова: переглядалася кримська історія, впроваджувалися російські імперські наративи про “одвічно російський” Крим, цілеспрямовано та масово поширювалися міфи в контексті “народ-зрадник”.
До Криму завозили переселенців з РРФСР, Української РСР, яких цілеспрямовано заселяли в будинки кримських татар.
Репресивний радянський режим повністю змінив та спотворив кримську топоніміку, зокрема було замінено на російські назви населених пунктів, вулиць, що мали кримськотатарське походження.
Трагічна історія депортації кримськотатарського народу замовчувалася в СРСР протягом десятиріч. Заборонялася мова, культура корінного народу України. Кримські татари були не просто позбавлені Батьківщини, але й власного імені, мови, історії, ідентичності.
Політика радянського тоталітарного режиму проти кримських татар стала фактичним продовженням традицій Російської імперії з колонізації території Кримського півострова, яка після анексії Криму в XVIII ст. здійснювала виселення кримських татар, обмежувала їхні права та свободи.
Так, до анексії Росією (1783 р.) на території Кримського ханства, кримські татари становили понад 92% населення. Згідно з матеріалами пʼятої ревізії 1795 р. у Криму проживало 157 319 осіб, з них — 126 000 кримських татар.
Протягом XVIII-XIX сторіч Російська імперія проводила політику постійного тиску на кримських татар, обмежуючи їхні права та релігійні свободи, спалюючи духовні книги, відбираючи землю, ресурси. Значна частина корінного народу була вимушена виїхати за межі Криму. Відбувалося заміщення корінного населення Криму колоністами. Насамкінець, 25 червня 1946 р. Верховний Совет РСФСР прийняв Закон, яким затвердив перетворення Кримської АРСР на Кримську область.
Після смерті Сталіна кримським татарам так і не повернули їхні права та не дозволили повернутися на Батьківщину. Фактично, заслання тривало.
Попри заборону, починаючи з 1967 року, кримські татари робили чисельні спроби оселитися на власній землі, в Криму. Кримськотатарський національний рух за повернення був одним з найефективніших та найяскравіших протестних рухів в СРСР. Але справді, масове повернення, репатріація, розпочалися після 1987 року.
Тільки після розпаду СРСР, у незалежній Україні, ми можемо вшанувати памʼять жертв геноциду та говорити правду про злочини проти людяності.
